Правове регулювання укладання та виконання угод про розподіл продукції
Zusammenfassung
Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона – Україна (далі - держава) доручає іншій стороні – інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції. Держава забезпечує надання інвесторам (у тому числі операторам угод), а також представництвам іноземних інвесторів, та сприяє наданню їхнім підрядним, субпідрядним та іншим організаціям (особам), а також представництвам іноземних підрядних, субпідрядних та інших організацій (осіб), в установленому порядку погоджень, квот, спеціальних дозволів на користування надрами та ліцензій на здійснення діяльності з пошуку (розвідки) та експлуатації родовищ корисних копалин, актів про надання гірничого відводу, документів, що засвідчують право користування землею, та інших дозволів, документів дозвільного характеру, ліцензій, пов'язаних із користуванням надрами, виконанням робіт, будівництвом споруд, передбачених угодою про розподіл продукції [1, ст. 4]. Однак до 2010 р. держава не надавала задекларованої у Законі України «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 р. підтримки. Багато у чому скопійовані із російського аналогу [2] положення Закону «Про угоди про розподіл продукції» залишалися на протязі 5 років «мертвими». Першу угоду про розподіл продукції було укладено лише у 2004 р., яка сразу ж виявилась найскандальнішою на просторі СНД.