ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ ЛОМИКОВСЬКИЙ: ІСТОРИК ЧИ АГРОНОМ?

Abstract

У процесі формування образу українського панства у вітчизняній історіографії в цілому утвердилися і, на жаль, продовжують утверджуватися крайні, нерідко взаємовиключні позиції, які колись найяскравіше виявилися в заочній дуелі О.Оглоблина з О.Лазаревським. І якщо останній поклав початок вивченню соціально-економічної природи лівобережного дворянства з акцентом на найнепривабливіших сторонах його господарювання та соціальної практики, то перший, не переймаючись напрацюваннями свого опонента, підносив соціальну еліту колишньої Гетьманщини до висот національних героїв, вчинки яких повинні бути гідним прикладом наслідування та виховання наступних поколінь. Сучасний стан вивчення проблематики засвідчує, що започатковане століття тому протистояння не лише триває, але триває на тому ж ідейному та методологічному рівні. Глибоке, прискіпливе вивчення структур і форм повсякденного життя української еліти у більшості наступників О.Лазаревського та О.Оглоблина замінено чи-то суцільною апологетикою, чи-то прямолінійними інвективами, де дослідницька увага, фокусуючись на зовнішніх, екстремальних життєвих обставинах, залишає осторонь прояви нормального, щоденного, звичайного у способі життя і мислення панської верстви. Дивуватися тут немає чому, бо сучасні автори тексти своїх попередників здебільшого продовжують використовувати як головні історичні джерела для ознайомлення з епохою та її героями, соромлячись не лише вести архівні пошуки, але й брати до рук надруковану продукцію. З іншого боку науковий інтерес до елітних верств українського суспільства, звільнившись від жорстких настанов та оцінок марксистської історіографії, потрапив у не менш небезпечну з точки зору об’ємності створюваних образів пастку, зосереджуючись здебільшого на ролі акторів у духовно-культурних процесах та суспільно-політичному русі. На цьому шляху у вітчизняної історіографії є безсумнівні здобутки. Але так само безсумнівним є й те, що попереду розгортається неозора далечінь вивчення нормального, повсякденного господарського, родинного, побутового життя та внутрішнього світу українського старшини, шляхтича, поміщика, дворянина. Тут вже зроблені перші продуктивні кроки, пов’язані насамперед з іменами дніпропетровських та запорозьких істориків (А.Бойко, Н.Сурєва, С.Абросимова, Т.Литвинова, Д.Каюк). І хоча, звичайно, одним з найактуальніших завдань вітчизняної історіографії усвідомлюється засвоєння і перевірка на українському матеріалі методологічних здобутків світової науки, розробка на цьому ґрунті власного інструментарію, а також необхідність виповзання із теплого і затишного вітчизняного болота самозадоволення та самозакоханості, все ж таки не можна не наголошувати на тому, що як і сто років тому перед дослідниками українського XVII, ХVІІІ та ХІХ ст. відкривається безмежний простір екстенсивних пошуків, чреватих суттєвим прирощенням джерельного