Освітня реформа батька Махна

Abstract

Махновський рух 1917-1921 рр. по праву вважається спеціалістами одним з найоригінальніших народних рухів минулого, і не лише в межах України. Проте, незважаючи на зростаюче число публікацій і наявність стабільного інте-ресу громадськості, не буде перебільшенням стверджувати, що багато аспектів історії «махновщини» і досі залишаються недослідженими. Один з таких аспек-тів – експерименти гуляйпільських анархістів на освітянській ниві, що стали предметом дослідження даної статті. Об’єктом дослідження є весь комплекс документальних джерел, присвячених історії повстанської армії. На даний мо-мент українська історіографія, за винятком деяких публікацій автора, розгля-дом даної тематики не займалася. Стереотипне сприйняття «махновщини» практично унеможливлювало її сумісність із таким поняттям, як «освiта», але неупереджений розгляд фактiв дозволяє говорити про наміри махновців у 1919-1920 рр. провести повномасш-табну освітню реформу. Джерела з історії махновського руху (повстанські газе-ти, листівки, мемуари учасників подій) надають в розпорядження дослідника досить об’єктивні свідчення на користь цього. «Незалежна освiта», відокремлена вiд церкви та влади, на думку Н.Махна, повинна була стати однiєю з підвалин нового бездержавного ладу. Їй вiдводилася роль вихователя гідної анархічного суспільства особистості. Дер-жавна освiта та шкiльництво таким вимогам, на думку махновцiв, не вiдповiдали. Головним злом одержавленої школи вважалося те, що учень разом з необхiдним обсягом знань засвоював як соціальну аксiому право держави ро-зпоряджатися життям громадянина. Саме переслiдуючи цю мету, держава, на думку анархістів, і домагається обов'язкової освiти своїх громадян, на вiдмiну, наприклад, вiд права на обов’язкову освiту. Оцiнюючи подiбну практику, П.Кропоткiн називав державну освiту «гiдним наступником iєзуїтського вихо-вання, витонченим способом вбивства будь-якого духу особистого почину та незалежностi» [6, с. 459]. До голосу патрiарха анархiзму долучалася також кри-тика безпосередньо махновцiв, невдоволених станом шкiльної науки в районi у передреволюцiйнi часи, і це незважаючи на те, що саме пiвденноукраїнськi гу-бернії, стараннями барона М.Корфа з однодумцями, вирiзнялися на тлi iнших досить високим рiвнем освiченостi серед населення. Доброю iлюстрацiєю цих настроїв є стаття «Школа й життя», вмiщена у газетi «Шлях до волi» [12, 6 листопада]. Автор, що ховається за псевдонiм «Ту-тешнiй», визначає п'ять основних вад старого шкiльництва, якi треба було обiйти в майбутньому. Це невiдповiднiсть шкiльної програми вимогам реально-го життя (1), недостатня кiлькiсть шкіл (2), низька якiсть навчання, «так що бiдолаги-учнi, що поскiнчали школи, все своє життя тiльки лаяли школу» (3). Певно, спираючись на свiй особистий досвiд, автор продовжує: «А навчання по всих школах провадилось так, що бодай би його й не згадувать! За увесь час навчання звертали увагу, головним чином, на лiтеру «Ъ»... та дивились на те, аби учнi вмiли «рассказывать прочитанное», а чи розумiє учень те, що розказує, – хто його знає! А задачi якi давали ?! – для чого тiльки i кому потрiбно було так мордувати дiтей, знущатися над бiдолашними?! Iсторiя, якої вчили дiтей, це була байка, а не iсторiя; вчили географiю, а нiколи не бачили того, про що вчи-ли. Скiнчить хлоп'я школу, одержить свiдоцтво, а через тиждень вже нiчого й не знає й не пам'ятає: знову такий розумний, як i до школи був, i нема в нього нiякої любови до школи i самонавчання. Школа тiльки покалiчила його». Далi йшли закиди до байдужої щодо шкiльних проблем освiтянської бюрократії (4). Остання вада – «страшенно пригнiчене становище вчителiв» (5) дає підстави вважати, що «Тутешній» саме і був одним з сільських інтелігентів, що у 1919 р. пристав до махновських повстанців.