Проблеми дослідження історії козацтва кінця XVIII – першої половини ХІХ століття

Abstract

Однією з центральних проблем вітчизняної історичної науки залишається історія козацтва, подальша розробка якої пов’язана з прагненням науковців заповнити існуючі прогалини, розширити уявлення про суспільну верству, що на певних відрізках історії відігравала провідну роль в українському суспільстві. Вивчення становища козацтва, незважаючи на популярність і навіть деяку кон’юнктурність теми в останні роки, в науковому сенсі ще довго буде представляти собою обширне поле для дослідницьких зусиль, оскільки цілий ряд тем, сюжетів, періодів історії козацтва все ще залишаються недостатньо простудійованими. Особливо справедливим це можна визнати відносно періоду кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., часу, який істориками, з моєї точки зору, не зовсім точно визначається як “втягування козаків до імперського соціуму” [1]. Здається, саме така неувага до цього відрізку історії стану спричинила побутування в суспільній свідомості уявлення, що з ліквідацією військової організації в кінці ХVIII ст. зникло й саме козацтво. Щоправда, в сучасній вітчизняній історіографії докладається багато зусиль до вивчення козацьких спільнот, що існували в ХІХ ст. на півдні України [2], але їхнє функціонування історики все ж таки переважно пов’язують з відповідними військово-організаційними структурами і таким чином не виходять за межі традиційних підходів в розробці історії козацтва. Значно менше пощастило козацтву Лівобережної України. До сьогодні фактично єдиним дослідженням його історії після ліквідації малоросійських полків у 1783 р. можна вважати працю М.Стороженка, опубліковану ще в 1897 р. на сторінках “Киевской старины” [3]. З точки зору завдань сучасної вітчизняної історіографії, особливо цінно, що, серед іншого, історик підняв питання “о социальной судьбе малороссийских казаков в первой половине ХІХ века” і намагався представити “положение небольшой сословной единицы” [4]. Водночас, М.Стороженко ставив проблему в площину визначення політики російської центральної та місцевої влади щодо прав, в тому числі економічних, козацтва регіону, яка була особливо активною в зав’язку з необхідністю створення козацьких полків під час зовнішньо та внутрішньополітичної загрози для держави. А відтак, історик продовжував розглядати цей стан під кутом зору можливості, чи неможливості відновлення традиційних військово-організаційних структур. Тобто, на першому місці все ж таки стояла проблема стосунків між козацтвом та владою. Імовірно, М. Стороженко невипадково обмежився першою половиною ХІХ ст., оскільки стояв на точці зору, що з переведенням козацтва Лівобережжя у відомство Міністерства державного майна “социальную роль” було зіграно через злиття цієї “сословной единицы” з державними селянами. Безумовно з цим можна погодитися лише частково. Зміна підпорядкування ще не означала зникнення козацтва як окремої групи суспільства. Хоча, слід визнати, праця М.Стороженка стала класичною і надовго визначила історіографічний канон.