Український освітній процес в 1917-1918 рр. на Подніпров'ї (до історії першої українізації

Abstract

Формування і функціонування системи наіональної освіти на території України під час революції 1917-1920-х рр. є одними з провідних у сучасній іс-торіографії хоча і поступаються за кількістю дослідженням присвяченим суспі-льно-політичним процесам [1]. Проте регіональні особливості формування на-ціональної освіти, наприклад, освіти на Подніпров’ї, приділяється менше уваги [2]. Ґрунтовною для висвітлення освітянських процесів регіону стала робота краєзнавця, журналіста, письменника М.П. Чабана, у якій подано загальну ха-рактеристику національного руху через аналіз біографій 668 катеринославських просвітян 1905-1920 рр. [3]. Деякі питання, однак потребують додаткового ви-світлення. Дана стаття є спробою дослідити підґрунтя і розкрити деякі тенден-ції розвитку освітніх процесів Катеринославщини в часи національно-демократичної революції. Формування національної освіти для провідників українського руху поча-тку ХХ ст. мало принципове значення. Це питання було одним з не багатьох у російсько-українських стосунках, де було досягнуто певної згоди. Проте консе-нсус виявився недовготривалим, оскільки до 1917 р. сама проблема мала ви-ключно теоретичний характер. А оскільки система шкільної освіти виконувала важливе державне завдання інтеграції та соціалізації мас, то самі зміни її ви-кликали масове незадоволення. Функції школи в місті і на селі були неоднакові: в місті школа відігравала роль рекрутського агентства бюрократичного апарату, на селі – забезпечувала лояльність до влади. Відповідно різнилася і мотивація вчителів. Міські вчителі, краще організовані, матеріально зацікавлені, маючи кращу освіту, залишались чиновниками Імперії. На відміну від них, сільські вчителі, разом з урядником, священиком і земськими службовцями були для селян представниками Держави. Відтак, різнилася і соціально-економічні та со-ціокультурні характеристики вчительства. Відомо, що під час революції вчи-тельський корпус, залишаючись в більшості пасивно-нейтральним, був пред-ставлений в усіх ворогуючих таборах. При цьому, на відміну від вчителів міста і передмістя, сільські земські вчителі були активно задіяні в українському наці-ональному русі (Віталій Самійленко на Павлоградщині, Іван Шабля в Катери-нославському, Остап Пугач в Олександрівському, Григорій Кольчуненко у Верхнє-Дніпровському повітах та ін.). Можна стверджувати, що до початку ХХ ст. національні питання не були гострими у шкільній справі. Проте, у зв’язку з розширенням сітки шкіл у 1910-х рр. виникала проблема вчительських кадрів. У 1914 р. у 8 повітах губернії було 1991 школа всіх типів (без міст). Щорічно відкривалося до сотні нових шкіл, в більшості – земські. Водночас, 83% шкіл були розраховані на 1-2 вчителів і тільки 0,9%, переважно міських, мали понад 6 вчителів. У 1914 р. понад 30% вчителів губернії мали початкову освіту або отримали диплом після іспиту, стільки ж мали спеціальну вчительсь-ку освіту [4, с. 811, 818, 834]. Низький у порівнянні з містом рівень освіти і пов`язане з цим зверхнє ставлення з боку колег-міщан і органів влади, помно-жені на ображені національні почуття (в українських губерніях до початку 1918 р. діяла спеціальна надбавка для вчителів-росіян за «обрусіння інородців» [10; с. 92]), зумовлювали майбутні конфлікти після повалення жорсткої центра-лізованої системи управління.