Кафедра філософії і педагогіки

Одним з головних завдань сучасного українського виховання є підвищення рівня національної свідомості, а саме формування в учнівській молоді усвідомлення себе як етнічної, мовної і територіальної спільноти. Впродовж багатьох років окупації України іншими державами, освітня система не містила в собі компоненти для розвитку національної свідомості. Окрім того, історичні події мали свій вплив не лише на розвиток педагогіки, а і на діяльність освітніх діячів, які незважаючи на перешкоди вважали своїм обов’язком розвивати народну педагогіку. На початку 19 ст. на Західній Україні було прийнято шкільний закон, що визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування та зародив сталу національну систему освіти. У цей час свою діяльність у справі піднесення народного шкільництва розпочинають такі видатні освітні діячі як І. Могильницький, М. Левицький, І. Лаврійський, І. Снігурський.

На початку минулого століття один філософ із когорти nomina sunt odiosa в своїх матеріалістичних шуканнях дійшов до висновку, що свідомість має свій прототип ще на елементарних (остракований ґештальт?) стадіях свого розвитку – відображення. Адже йому не вдавалося ніяк пояснити спонтанного виникнення психіки та свідомости в живій матерії «з нічого». Відповідно ж, свідомість є ускладненим варіантом відображення у дзеркалі чи сліду на піску, тобто суб’єктивним образом об’єктивної реальности – це і нині програмне визначення у психологів. Інший мислитель, такий самий неназѝваний, але вже ідеалістичного нахилу, дорікав тому, мовляв, це неприхований персоналізм (одухотворення неживого) і тоді немає ніякого розрізнення між передовим на той час варіантом «матеріалізму» й осудним «ідеалізмом».

Головний висновок представників так званої міфологічної школи – ніякого реального прототипу в Ісуса не було, а сам він цілком є компілятом різнорідних міфологем – правдоподібний лише за однієї явно анахронічної умови: якщо від початку сприймати цю постать божественною (боголюдською), ігноруючи її фактичну хронологічну еволюцію. Зі збережених уривків «євангеліїв» євреїв та ебіонітів, тобто громад, серед яких майбутнє християнство зародилося, з творів апологетів та тогочасних опозиційних чи нейтральних письменників ми знаємо, що спершу сприймався Ісус як проповідник або пророк, не позбавлений навіть людських вад, таких як гордість. У контексті останнього зауваження згадаємо, наприклад, апокрифічний сюжет, у якому Ісус відмовляється від пропозиції хреститися в Йоанна, аргументуючи це тим, що за ним немає ніякого гріха. Переходячи поступово до суті нашого погляду, додамо також, що центральний образ християнства не носить «божественного» імені, що їх ми зустрічаємо на таких прикладах як Енліль («пан Вітер»), Дьєус («Небо»), Баал («Володар»), Ушас («Зоря»). Ні, він має цілком звичне та розповсюджене для людини своєї національности ім’я «עושי», так само як і перський пророк Заратуштра, визнаний сьогодні історичною постаттю. Тільки в давньоєврейській культовій літературі іменем Ісуса підписано дві книги: Навинова та Сирахова.

Свого часу шотландський просвітник Девід Г’юм у «Трактаті про природу» зіронізував над спробами сучасників і попередників обґрунтувати власні моральні доктрини з основ онтології. Його формула виглядає так: згадані моралісти підміняють зв’язку «є» на зв’язку «необхідно, повинно». Тим самим Г’юм позбавляв будь-яку етику онтологічних підвалин, перетворював її на піщаний замок. Безумовно, в цього відкриття були й непрямі корисні наслідки для філософії, наприклад, положення І. Канта про трансцендентальні ілюзії. Але були й негативні, що виразилися у лібертенажі, штірнеризмі, нігілізмі тощо. Відриваючись, від історичного контексту, поглянемо на цю формулу очима вже нашого сучасника.

Інстинкт як вроджена складна поведінка деколи вступає у конфлікт з нашими моральними нормами – чому так відбувається? Чи значить це, що у нас неправильна мораль, як про те казали Фройд і Ніцше, або ж що ми боремося через високі настанови зі своїм тваринячим і матеріальним, як сказано в Талмуді і у гностиків? Наше нагальне завдання внести більше світла в цю проблему. Почнемо з фактів. Так, еволюційна психологія чітко показує, що, наприклад, представники Темної тріади заслуговують більшу увагу жінок, навіть якщо це закінчується погано; що люди здатні перекладати відповідальність на авторитетів, коли їм наказують вчиняти злочини й вони їх чинять, як це систематично трапляється у війнах. Цілком зрозуміло також, що так звана інфантильна, дитяча поведінка передбачає ірраціональну злопам’ятність, миттєву та недалекоглядну підступність, егоцентризм, вибуховість, нагальність без попереднього роздуму загалом.

Національний український театр є важливим елементом у формуванні націєцентричного самоусвідомлення українського суспільства завдяки характерним для української театральної культури елементам драматичного дійства: слово й темпоритм, хореографія, образотворча й музично-пісеннаскладові, що надають емоційної глибини та підсилюють зміст. Відтак, протягом століть формувались культурно-мистецькі тенденції, що з часом перетворювались у стійки культурні традиції українського драматичного театру. «Культурні традиції українського драматичного театру» визначаємо яксукупність унікальних елементів, які визначають характер, напрями таспецифіку драматичного театрального мистецтва в Україні.

Для України кінець ХХ століття збігається з початком нової доби в історії держави – періодом незалежності. Рубіж 1980-90-х років став своєрідноюмежею, яка надавала контраверсійних відтінків усім культурно-мистецьким процесам наступних десятиліть. На зміну старій ідеології радянського способу життя приходила нова система цінностей, пов’язана з утвердженням суверенітету та демократичних принципів. За традицією українські митці гуртувалися навколо творчих спілок, зокрема Спілки художників, яка автоматично набула статусу національної, між тим довгий час зберігаючи застарілі методи роботи організації-монополіста вгалузі образотворчого мистецтва.

Концепція троїстості людини, як «дух-душа-тіло» простежується від середньовічної філософії до сучасних часів. ВООЗ визначає здоров'я через фізіологічні, психічні та соціальні аспекти, останні з яких часто замінюють духовну складову, що обмежує можливість комплексного, холістичного підходу до здоров'я. Зважаючи на те, що «тіло» в системі «дух-душа-тіло» є віддзеркаленням «духу», важливо дослідити структуру самого «духу». Я. Бьоме в своєї праці «Аврора» визначає його через сім основних якостей, що дозволяє розробити семирівневу модель людської сутності. Семірівнева модель людини доповнюється трьома надсистемними рівнями, що пов'язані з концепцією Бога-Отця за Бьоме. Це утворює десятирівневу причинно-холістичну структуру буття і здоров'я.

Сьогодення характеризується стрімким розвитком інформаційних технологій та глобалізацією. В цих умовах критичне мислення стає важливим компонентом для успішної адаптації особистості і активної участі в суспільному житті. Література, будучи одним із найдавніших форм мистецтва, відіграє ключову роль у формуванні цього важливого навику. Сучасна людина скоріш за все порушить таке питання «навіщо мені читати книжки?» І дійсно, розвинуті технології, які тільки удосконалюються, соцмережі і багато інших нововведень в нашому житті не тільки покращують якість життя, а й мають вплив на те, як ми сприймаємо інформацію.

В процесі соціокультурного еволюціонізму формувались різні форми духовної і матеріальної культури, що відображали вірування, світогляд, звичаї, тексти міфологічного змісту (міфологічні уявлення). Однією з таких форм архаїчної культури є шаманізм, в основі якого ритуали та обряди, що здійснюються шаманами. Важливо зазначити, що «шамани в суспільствах по всьому світу відігравали важливу роль в управлінні соціальними відносинами, здоров'ям та взаємодією з природним і надприродним». І хоча природа шаманізму (африканський, тюрксько-монгольський, азійський, австралійський, індіанський тощо) в різних культурах має певні розбіжності, можемо віднайти й спільні риси, котрі використовують шамани у своїх ритуалах і церемоніях, зокрема рух та музично-ритмічна складові (ритуальний танець).