Несправедливо обділений увагою вітчизняний дослідник Г. Г. Шпет, дає нам невеликий список учених, які разом із ним самим по-справедливости, без упереджень оцінили цілу історичну епоху в українській філософії: від початку письменности у східних слов’ян – до ХVІІІ ст. Назва цієї доби пропонується красномовна: «період невігластва». Наведемо узагальнюючу цитату зі Шпета: «Широкої освічености і поготів науки, бодай богословської, за таких умов годі чекати. Духовенство і знать не тільки не мали уявлення про наукові й філософські інтереси, але й не утворювали навіть, як то було в новій західній історії, міцного освіченого прошарку нації. Наскільки давні руські повчання та слова говорять про низький культурний рівень, про дикість норовів і про відсутність розумового натхнення у тих, до кого вони були звернені, настільки ж вони свідчать про відсутність розуміння задач дійсної розумової культури в тих, від кого йшли». Водночас, у нашій науковій періодиці можна зустріти неадекватні навіть з точки зору «виховної історії» твердження про те, мовляв у Володимира Мономаха прослідковуються прямі впливи гностицизму