Ідея про те, що людина нерозривно пов’язана зі своїм середовищем, має давню історію. Арістотель, називаючи людину zoon politikon (суспільною істотою), підкреслював, що вона може реалізувати свій потенціал лише в межах спільноти. У період Просвітництва Жан-Жак Руссо стверджував, що соціальне середовище може як сприяти розвитку людини, так і викривлювати її природну суть через соціальну нерівність. У ХХ столітті екзистенціалісти, зокрема Жан-Поль Сартр і Мартін Гайдеґґер, звертали увагу на двоїсту природу соціального середовища: воно створює простір для розвитку, але також може обмежувати свободу та автентичність особистості. Наприклад, Сартр наголошував, що соціальні очікування здатні перетворити людину на «об’єкт», позбавивши її можливості реалізувати власну свободу.