Південь України, який був кооптований Російською державою в кінці XVIII ст., мав певні особливості в сенсі освоєння своїх територій в порівнянні з іншими регіонами Російської імперії. Оскільки місцевої шляхти тут не було, російська влада масово роздавала південноукраїнські землі дворянам, які мали різне етнічне походження. Як наслідок, в другій половині ХІХ ст. склад дворянської верстви Катеринославської губернії був строкатим не лише за соціально-економічною, але й за етнічною ознакою. Чималу частку катеринославського дворянства складали нащадки козацької старшини, серед якої, щоправда, були не лише українці.

Арк.75. Перечневая табель полку Миргородского сотні Городиской коликое число в оной сотні по ревизии 1738 году іміетъся каких статей дворов а в тіх дворах хатъ а в хатах семей значит нижей

Антикварний рух” другої половини ХVIII – середини XIX ст. в Лівобережній Україні цікавий для сучасних істориків з кількох аспектів дослідження: а) по-перше, як специфічний період розвитку історичної думки загалом та історіографії зокрема; б) по-друге, як явище соціальної історії з усім комплексом притаманних йому мотивів, факторів, впливів, проявів і наслідків; в) по-третє, як культурний феномен в найширшому розумінні зазначеного часу і простору.

Пам’ятка археології Новобогородицька (Богородицька) фортеця досліджується співробітниками науково-дослідної лабораторії Придніпров’я ДНУ з 2001 року. За цей період було проведено розвідки та шурфування майже усієї території мису на північ від селища Шевченко міста Дніпропетровська. За результатами досліджень вдалось встановити межі посаду фортеці, щільність його забудови, місцезнаходження багатьох об’єктів, зокрема землянок, кладовищ та залишків фортифікаційних споруд. Але значна площа пам’ятки, що складає 79,2 га, потребує подальших робіт з метою наступних уточнень планування, забудови та часу виникнення й хронологічних меж заселення окремих діляно

Історія музейної колекції одягу запорожців починається наприкінці ХІХ ст. і пов’язана вона зі збиральницькою діяльністю першого директора музею Д.І.Яворницького. Колекція дає можливість скласти уявлення про вбрання козаків різних соціальних прошарків, про розвиток ткацтва, вміння кравчинь та смаків тих, кому вони шили, і взагалі оцінити таке цікаве явище, як запорозька мода. Дмитро Іванович Яворницький писав про запорозьких козаків, що вони “любили перед чужими похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю ” [1, 110], і так колоритно описував запорожців на ярмарку: "Вивдягані такі, що, Боже, твоя воля! Золото та срібло! Шапка на запорожці оксамитова, червона з кутами, а околиця пальців три шириною, сіра або чорна; під низом у нього жупан з найдорожчого червоного сукна, горить як вогонь, просто очі засліплює, а зверху черкеска з вильотами, синя або голуба, штани суконні сині, широкі і нависли майже на передки чобіт, чоботи червоні; на ладунці золото або срібло; навіть перев’язка в позолоті, а шабля при боці – так і горить. Іде і землі під собою не чує ” [2, 161].

За визначенням російського історика В.О.Ключевського (1841-1911), головним біографічним фактом в житті будь-якого вченого є його книги. У творчому доробку енциклопедиста козаччини академіка Д.І.Яворницького (1855-1940) центральне місце посідає трьохтомна монографія «Історія запорозьких козаків» (далі – „Історія”), що вперше була видана російською мовою в Петербурзі у 1892 – 1897 рр. [1] Тривалий час ім’я і творча спадщина Д.І.Яворницького перебували під забороною і лише із здобуттям Україною незалежності розпочалося масштабне дослідження життя й творчості неперевершеного знавця історії запорозького козацтва [2]. Сьогодні книги „Нестора” Запорозької Січі перевидаються масовими тиражами, в тому числі здійснено академічне перевидання „Історії” [3] та її українського перекладу [4]. Успішно реалізується програма видання 20-томного зібрання праць академіка Д.Яворницького

Крім обов’язкових уступів у загальних курсах і окремих сюжетів у біографічних нарисах, присвячених малоросійському генерал-губернатору П.О.Румянцеву, чи не єдиним на сьогодні спеціальним дослідженням історії другої Малоросійської колегії (1764-1786) залишається дисертація вінницького історика О.К.Струкевича [8]. Найменш вивченим є, мабуть, власне процес створення цієї інституції, поштовх якому дала груднева 1763 р. старшинська нарада у Глухові і який закінчився вже у 1765 р. з остаточним укомплектуванням штатів другої Малоросійської колегії (далі: II-а МК). Принаймні частково відтворити логіку і перебіг пов’язаних із створенням II-ої МК подій дозволяють три документи, що відклалися у фонді 13 „Справи про Малоросію” Російського державного архіву давніх актів (далі: РДАДА) [7]. Йдеться про доповіді Колегії іноземних справ від 3 травня 1764 р. і, орієнтовно, від 25 серпня 1764 р., а також текст іменного указу Сенату від 27 травня 1764 р., що так і залишився не оприлюдненим.

Територія Пониззя Присамар’я здавна привертала увагу дослідників, проте їх зацікавленість належала, переважно археологічним пам’яткам від доби каменю – бронзи та ранньозалізного часу. Пам’ятки пізніших часів, тим більш козацької епохи, переважно залишалися поза вивченням [28, с.28, 29- 33 с.214]. Винятковим явищем у цьому плані є роботи керованої Д.І.Яворницьким новобудівної Дніпрогесівської експедиції НКПросу 1927-1932 років [14, с.11-12], коли вперше на зазначених територіях були відкриті і досліджувалися не лише неолітичні і матеріали ранньобронзової доби, а й алано-болгарські пам’ятки, поселення доби Київської Русі, козацькі поховання XVII-XVIII ст. Д.І.Яворницький першим проводив археологічні розвідки на теренах Богородицької фортеці і її посаду під час робіт Дніпрогесівської експедиції 1927-1932 років [13; 19, с. 256-257] (у фондах ДІМ ім. Д.І.Яворницького знаходиться близько 80 натільних хрестів «із запорозьких поховань», зібраних вченим, але у матеріалах його розвідок місця знахідок часто не фіксувалися, через це знахідки не паспортизовувалися, що ускладнює ідентифікацію матеріалів). У повоєнні роки і до кінця 1980-х матеріали доби середньовіччя і козаччини з гирла Самари цікавили, переважно, краєзнавців і аматорів. У 1960-1970 рр. брати В.В. та Е.В.Бінкевичі знаходили монети й інші старожитності на Ігренському півострові: про ці знахідки з пониззя Самари лише стисло згадано в праці „Городок старинный запорожский Самарь с перевозом [1]. В цей же час і на цій же території краєзнавець з Придніпровська Є.Богуш збирав натільні хрести, колекція яких по смерті аматора була розпродана спадкоємцями частинами. У 2001 році науково-дослідною Лабораторією археології Подніпров’я ДНУ під керівництвом професора І.Ф.Ковальової на території Богородицьком фортеці і її посаду були розпочаті планомірні розвідки і розкопки.

(Рецензія на кн.: Камеко В.Ф., Бінкевича В.В. Городок запорозьких козаків. Новий Кодак: Краєзнавчі нариси про пам’ятки Надпорожжя. – Дніпропетровськ: Пороги, 2007. – 171 с.) Не так давно фонд краєзнавчої літератури Придніпров’я поповнився цікавим виданням краєзнавців-аматорів В.Ф.Камеко та В.В.Бінкевича „Городок старинный Запорожский Самарь с перевозом”. Неординарність ефекту появи цієї книги в тому, що вона привернула увагу громадськості до важливої пам’ятки козацької доби, відомої пересічному мешканцю Дніпропетровська під назвою „Новобогородицька фортеця”. Вона стимулювала наукові розвідки кваліфікованих і авторитетних вчених-археологів Дніпропетровського національного університету на чолі з професором І.Ф.Ковальовою. Нині маємо перед собою збірку краєзнавчих нарисів тих же авторів. Вона включає в себе нариси про козацькі містечка Новий Кодак та Самарь, а також про Томаківську Січ і селітряний майдан біля с. Соколового. Головна увага краєзнавців приділена містечку Новий Кодак – одному з перших і найзначніших козацьких поселень в межах Запорозьких вольностей. Новий Кодак пройшов у своєму розвитку кілька історичних віх – як поселення біля перевозу через Дніпро, як розвинене козацьке містечко, що було центром найбільш заселеної Кодацької паланки, як адміністративний центр губернського міста Катеринослава до спорудження в ньому достатньої кількості будівель громадського і партикулярного призначення. Насамкінець, це містечко ввійшло до складу сучасного індустріального міста Дніпропетровська, зберігши свою назву в побутовому спілкуванні жителів міста та закріпивши її у назві мосту через Дніпро (Кайдацький). Використовуючи картографічний матеріал, опубліковані історичні джерела та літературу загалом з історії козацтва та, ближче історії Нового Кодака, В.Ф.Камеко і В.В.Бінкевич намагаються якомога детальніше простежити розвиток містечка, починаючи від першої згадки про нього у 1645 р. З історичними етапами зміни статусу містечка автори пов’язують і зони розширення його території, яких автори нараховують чотири: 1) 1645-1711 рр., коли існувало укріплене торгівельне містечко поблизу Кам’янської переправи через Дніпро; 2) 1734-1775 рр., коли тут була досить потужна фортеця, як і належало паланковому центру; 3) 1780-1791 рр., коли Новий Кодак фактично виконував роль губернського центру, одним із форштадтів якого йому належало стати після будівництва Катеринослава; 4) 1885-1913 рр., коли Новий Кодак перетворився у робітниче селище у зв’язку з виникненням поруч з ним Олександрівського металургійного заводу Брянського товариства (нині – завод ім. Г.І.Петровського).

8 жовтня 2006 року в Краснодарі у Палаці спорту «Олімп» відбулася перша науково-практична конференція «Кубань – Україна: питання історико-культурної взаємодії». У роботі конференції взяли участь історики, філологи, етнографи, архівісти, краєзнавці, музейні працівники, вчителі, діячі культури і мистецтва, студенти вищих навчальних закладів, представники громадськості. Всіх присутніх об'єднав інтерес до історії і культури України, а також перспективи співпраці Кубані з Україною. Багато хто з присутніх народився на Україні, у більшості – там проживають родичі або близькі друзі.