В останні три десятиліття інтерес логіків і філософів до оригінальних формул П. Флоренського різко зріс. І йдеться першочергово про його вирішення задачі Л. Керрола, яка в загальному вигляді подається так: «q включає (implique) r; але p включає, що q включає не-r. Що необхідно виходить із цього (que fait-il en conclure)?]». Сам Л. Керрол, як і більшість логіків його часу вважав, що в такому випадку р є хибним, оскільки імплікує в себе неможливе. П. Флоренський же підмітив ту цікаву особливість, що насправді хибним могло би виявитися і q, а це у свою чергу, на думку мислителя, призводило до того, що «висновок здорового ґлузду не дає певного, суворо-логічного вирішення». Далі пропонується оригінальне вирішення: «звичайне q припиняє бути таким за особливих обставин, а саме – за обставини р», але це ніяк не означає того, що один із членів задачі безґлуздий.

При першому ж наближенні стає зрозумілим, що обидва зазначені нами у назві теми мислителі подібні між собою принаймні в двох речах: 1) вони є представниками теїстичного погляду й 2) двоє починали свої філософські пошуки з очисного скепсису. Щодо останнього, то обидві постаті, математики та філософи, зверталися від початку до Монтеня, С. Емпірика та Піррона як основних опонентів будь-якого достеменного знання. Даний підхід здається нам украй важливим не лише методологічно, а й історично. В обох випадках він призвів до епістемологічно-гносеологічного прориву. Наприклад, Р. Декарт, зрештою став першим представником Нової (модерної) філософії у Європі. Але шляхи, якими йшли обидва, значно різняться, стаючи чимось подібним до двох боків медалі: раціонального й ірраціонального.